Ільці - Дземброня - Чорна Гора - Чорногірський хребет

Чорногора

Маршрут Чорна Гора(Піп Іван) - Петрос планувався вже давно, але як співалося в псні Чижа: “... то засада, то измена...”. Часом не було бажаючих, а часом ці бажаючі розбігалися як щурі з корабля в останніі дні і тому ходили куди бачили, але тільки не на Чорногірський хребет, на який справжніх волоцюг треба хоч би четверо.

Так як ця мандрівка вже за плечима, одяг і взуття встигли висохнути, а отриманих вражень і засвоєного разом з карпатським повітрям здоров”я вистачить ще на довго то зараз навіть не хочеться сказати тим хто хитромудро виплітав гнилуваті відмазки же би вони гризли свої хилі локті сидячи на чугунних задах. Моя нагла і задоволена пика і так про це красномовно говорить не вдаючись до слів.

Щастя в тому що знайшлися таки серед моїх товаришів потомки славного козацтва для якого небо рідне миліше було за стелю, а гори карпатські за мяке ліжечко.

І отож в середині серпня практично сформувалася група для файної забави. Після чого почалися приємні клопоти: треба було визначитися з точним маршрутом, перевірити спорядження і допомогти з цим ділом тим хто в гори йшов у перше в житті. З маршрутом все було просто: починати треба з Попа, так як з Петроса буде простіше доїхати домів. Зі спорядженням також особливих складнощів не виявилося, тому всі нетерпляче почали чекати часу Ч.

На початках нас мало бути шестеро: Юрка, Бодя, Андрюха, Ромка, Дмитрик, і я.

Ромка з Дмитриком перед відїздом стали незмоглюнами тому у двох тримісних наметах спали четверо(воістинну царські палати)))).

Початок подорожі назначили на 24 серпня(особливих нумерологічних задумів ми не мали, та й з Заросляківською ордою лізти не мали великого бажання, але вихідний солодше меду і немає прощення тому хто його безцільно продрихне чи чого гірше провтикає).

Carpe diem, говорили древні, і ми дослуючись їхньої мудрості 23 ввечері сиділи вчотирьох у мене на квартирі, робили останні приготування, жадібно поглинали їжу і розмовляли про майбутню пригоду.

А пригоди наші почалися того ж вечора. Виявилося що Андрій залишив вдома квитка за яким мав метнутись кабанчиком за пів години, так як поїзд не дівка, чекати не буде. Поки він з таксистом, далеким родичем Мішки Шумахера, доводили неправоту геометрії про найкоротшу відстань між двома точками, ми на всяк випадок купили йому останнього на ту ніч квиточка до Франєка, якого за чоколяду з горіхами залишили у одній із кас залізничного вокзалу. Коли ми вже вмостили свої спраглі за рюкзаками спини на поличках середньостатистичного українського потяга, задзвонив телефон і сповістив про те, що захеканий Адрюха не без допомоги людини-блискавки втягнув себе і наплічника в потяг. Всі на місці.

В третій ранку десантувавшись з потяга, ми розквартирувалися на лавках поблизу Франківського автовокзалу. Взявши квитки на перший автобус до Верховини котрий їхав через Надвірну(5.10) ми заходилися віддавати данину автобусній машині часу: коньяку, колі і чоколаді. Вискочивши з автобуса в Ільцях ми почали шукати трактОра котрий довіз би нас разом з нашою гречкою і тушонкою до Дземброні, звідки і планувався підйом.

Зкооперувавшись з групою туристів котрі їхали у Шибене ми винайняли гірського всюдихода під поетичною назвою Газель разом з бізнесового виду водієм, який всю дорогу розповідав бувальщини про газифікація, електрифікацію сіл і дачі можновладців, як то прийнято у місцевих рікш.

В Дземброні ми захопилися пошуками КПП і якось непомітили як пройшли далі ніж потрібно. Розпитавши у аборигенів як то ліпше дряпатися нагору, отримали відповідний керунок і кілька усмішок, же би тепліше нам йшлося. Стежки там куди нам вказали ми не знайжли але маючи із собою чітерського джіпієса влізли під рюкзаки і почемчикували догури.

Обідали біля водоспаду. Навіть молочний туман котрий супроводжував нас весь день, як не намагався, а приховати велич карпатської ріки не зміг. Трохи поласувавши ковбасою і вдосталь напившись джерельної води, ми набрали її із собою і рушили на Попа Івана.

Білий Слон привітався з нами, визирнувши із туману, коли до нього лишалося якихось метрів 10 - 20. Краса і велич цієї гори, а особливо обсерваторії просто вражають. Описувати не буду, бо то є окрема історія. На Чорній горі ми перепочили, вивчили приємні властивості взятих із собою цукерок. Особливому вивченню піддалися іриски, так як їхній вплив на організм в Карпатах до цього ми ще ніколи не розглядали досконально.

Після Попа Івана вирішено було рухатися до озера Бребенескул. Карту на GPS перевірив, тропа одна, GPS вимкнув, під рюкзак і вйо.

І от сюрприз! Тропа виявилась не одна! Йдучи в напрямку Бребенескула ми трималися лівої сторониі помітили що занадто швидко зпускаємося з хребта. Пожерач батарейок був моментально ввімкнений і ми виявились трохи нижче ніж треба. Після недовгих роздумів була знайдена ще одна тропа догори за 1 кілометр далі по хребту, біля якої ще й потічок мирно тік. Вирішили зрізати ялівцями. Сказано - зроблено. Щоправда в той кілометр матінка природа втиснула два каньйони котрі довелося обійти. На це все пішов час, але головне що ми мали воду і знали де ми є. Тропа до якої ми йшли виявилася лише на карті, що додавало нашій прогулянці лишніх кілометр - півтора. Піднімалися на хребет довго і тому вирішено було шукати місця на нічліг.

Місце незабаром знайшлося, щоправда всього на один намет. Ну що ж, “в тесноте да не в обиде”. Розклавши намет дістали з мого рюкзака гарячу дівку Петунью(то мій примус бензиновий так гордо зветься) і впросили її зробити вечерю. Вона трохи пошипіла(кров гарячу має) і видала нам по гетьманській порції гречки з тушнячком, а потім ще й чаєм напоїла.

Вночі на наш табір зробила наліт мишка-полівка, в боротьбі з якою ми обрали єдину правильну стратегію: забили болт і спали далі.

На ранок, уломавши Петунью на чай ми файно поснідали і рушили до хребта, до якого в попередній день не дійшли метрів 300. Намацавши втоптану стежку, наші ноги відчули себе впевненіше від чого понесли нас як на крилах чорногірськими двохтисячниками. План на день був матрасний: дійти до сідла між Говерлою і Петросом, сонце розсіяло трохи тумани, що дозволило нам насолодитися видами гір вдосталь(та що я кажу, не буває їх вдосталь).

Обідали над Несамовитим. До говерли вже було рукою подати, але підйом на неї обіцяв бути трохи довше сходів до гуртожитків Політехніки, тому вирішили кілька вершин траверсувати.

Останні метри підйому трохи напружили ноги(печеньки котрими покриті підходи до вершини то вам не ескалатор в Ашані), а сама гора постійно манила псевдовершинами.

Юру і Андрія Говерла привітала вперше, і вони відразу призналися їй у коханні. Богдана вона вже вітала вчетверте а мене у восьме. Кожного разу вона інша. Чи то сонце, чи то сніг чи дощ чи туман, чи навіть град на вершині відчуваєш себе малесенькою часткою природи, яка, якщо природа не буде противитися, має сили вивчати її і насолоджуватися нею. Там навіть в страшний холод стає тепло, в дощ одяг моментально сохне на тілі а волосся робиться твердим як дріт і тоді відчуваєш спокій і внутрішню силу, котрі можна забрати із собою на память і закриваючи очі повертатися сюди знову і знову.

Спуск з говерли був легким. Мотивація скорою вечерею, котра складала основу нашого раціону, робила своє діло. В сторожці залишили трохи гречки і банку тушонки тим кого голод і холод застануть зненацька і рушили до місця розкладання наметів. Поки ми розкладали намети, Андрій шляхом підморгування дівчатам в черзі по воду просунувся вперед і вже за годину після спуску Петунья кормила нас мамалигою і поїла чаєм.

Прокинувшись зранку ми ззовні палатки надибали на дощ. Він стояв там і нікуди йти не хотів. Вирішили випробувати у кого терпець міцніший. Міцнішим він виявився у дощу, тому на Петрос вирішили не Підніматися(за браком часу) а спускатися в Козмещик, далі Лазещина і на фірмовому раховозі до Франківська. Так як часу було обмаль, зателефонував своєму старому знайомому панові Михайлу, котрий крім того що забезпечує туристів продовольством, а хто хоче того ще й кровом і банькою, так ще й трансфер до Лазещини може організувати. По дорозі зібравши однодумців з приводу “краще … їхати ніж добре йти” почемчикували до Козьмещика. Пан Михайло зустрів як завжди радісно, запакував нас Чернігівським для вояжу раховозом і миттю на своїй буханці довіз нас до залізничної станції, де завдяки бізнесовій жилці місцевого населення ми ще й накуштувалися смачних закарпатських пирогів. Дорогою згадували прекрасно проведені вихідні і будували плани на наступні походи.

Франківськ зустрів нас як завжди: відсутністю квитків на будь-що, але це і ясно: державний вихідний. Дякувати Андрієвому товаришу Міші, котрий нашу банду гостинно прийняв наніч, насмажив курятини і допоміг у складній роботі воїнства добра по винищенню поганої води у вигляді коньяка Закарпатський.

Кожного разу коли потрапляєш в гори, враження таке, ніби ніколи звідси і не їхав, а коли ж повертаєшся назад у місто, то здаються вони чарівною казкою, котра так і манить чудернацькими кольорами, чистотою і справжніми випробуваннями.

“...

Кто здесь не бывал, кто не рисковал,

Тот сам себя не испытал,

Пусть даже внизу он звезды хватал с небес.

Внизу не встретишь, как ни тянись,

За всю свою счастливую жизнь

Десятой доли таких красот и чудес.

...”

В. Висоцький

Тепер про наші швеньдяння Чорногорою можна і кінохвільма подивиться!